Сьогодні 22 березня виповнюється 180 років з дня народження Миколи Лисенка - українського композитора, піаніста, хорового диригента, який вважається засновником української національної музики.

Саме Микола Лисенко написав музику до хорового твору, який став духовним гімном України - "Боже, великий, єдиний". Один із перших інтерпретував Кобзар Шевченка, робив обробки народних пісень, автор 10 опер (серед них "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Наталка Полтавка", "Тарас Бульба", "Енеїда") і сотень інших музичних творів.

Видане у 1950-1959 роках 20-томне зібрання не вмістило всієї спадщини композитора.

Миколу Лисенка називали гетьманом, сонцем і батьком української музики.

Волів краще говорити французькою, ніж російською.

Удома батько розмовляв українською. А мати, хоч із Полтавщини родом, випускниця петербурзького Смольного інституту, мову забула, не могла вимовити "паляниця"! Було, що вони з Миколою розмовляли тільки французькою, бо він не хотів по-російськи. Згодом, як став знаменитий, мати, на догоду йому, переходила на українську, але так невміло, що Лисенко сміявся: "Мама, не терзайте Україну!"

Його слухалася Леся Українка.

Коли й Лисенки, і Старицькі жили в Києві, старі сусідські зв'язки підтримували й тут. Оселилися в районі, де сходяться вулиці Тарасівська та Маріїнсько-Благовіщенська - нинішня Саксаганського. Поруч жила родина Косачів. Ларису Косач - Лесю Українку -вчила грати на фортепіано Ольга, перша дружина Лисенка. А він сам ще раніше тримав вінець при вінчанні Лесиної матері, в літературі відомої під псевдонімом Олена Пчілка.

Пчілка переповідає таку історію з часів, коли в українській культурі вже набирав сили модернізм. Якось композитор попросив Лесю Українку написати вірш до його кантати на смерть Тараса Шевченка. Леся не терпіла писати вірші "з нагоди", а тут Лисенко - патріарх. Та ще й вимагав, щоб вірш починався словами "Вмер батько наш та й покинув нас". "Коли то вже було!" - сказала Леся.

Микола Віталійович дуже серйозно відповів, що ця втрата не має строку давності. І Леся таки почала вірш саме з того рядка - хоч будь-кому іншому відмовила б.

Вибрав Україну замість Європи і росії.

Після навчання на природничому відділенні фізико-математичного факультету Харківського університету, за рік перевівся до Київського. Отримав ступінь кандидата природничих наук, але заробляв як учитель музики. У 1867-му почав учитися як піаніст у Лейпцизькій консерваторії, яка вважалась однією з найкращих у Європі. За навчання платив 80 талярів на рік. При тім голландська сорочка коштувала 2 таляри, пляшка бургундського - 1 таляр, двокімнатне житло - 9 талярів на місяць, а прокат рояля - 4 таляри на місяць.

Завершив навчання у консерваторії, пройшовши 4-річний курс навчання усього за два роки. В характеристиці, доданій до випускного свідоцтва, сказано: "Пан Лисенко, при своїй зразковій старанності й чудовому таланті, досяг блискучих успіхів і є піаністом, віртуозна техніка й характерне, піднесене та духовно наснажене, виконання якого значно виходять за межі того, що звичайно вимагається від учнів".

Лисенкові, як піаністові, пророкували блискуче майбутнє в Німеччині, але він поїхав в Україну.

У 1874 році вступає до петербурзької консерваторії у клас до всесвітньо визнаного у цій галузі майстра М. Римського-Корсакова, який скінчив у 1876. "…Заняття у Римського-Корсакова збільшили його музичну ерудицію і розкрили перед ним нові таємниці звукових композицій. Петербуржці навіть пропонували Лисенкові посаду капельмейстера у приватній опері з перспективою переходу на імператорську сцену … Але Лисенка тягла додому туга за батьківщиною", - згадує Старицький.

Хоровою справою займався все життя

У 1902-му починається подорож Україною хору Лисенка - 36 хористів і двох солістів (всього таких було 4). У грудні 1903-го урочисте святкування 35-ліття творчої діяльності Лисенка в Києві тривало три дні. Потім, за участі композитора, продовжилося у Львові. Наступного року на кошти, зібрані до його ювілею, Лисенко відкрив власну Музично-драматичну школу, що мала програму вищого навчального закладу.

Під школу винайняв особняк професора Івана Сікорського, батька авіаконструктора Ігоря Сікорського, на вул. Підвальній, 1, сучасний Ярославів Вал. Будинок не зберігся. Школа після смерті Лисенка носила його ім'я, потім на її основі утворені Київську консерваторію та Київський театральний інститут.

Помер Микола Лисенко раптово. У вересні 1912 року його приятель, професорТриштель, застерігав, що серце композитора в ненадійному стані. А вранці 24 жовтня Микола Віталійович зібрався йти до Музично-драматичної школи - і тут стався серцевий напад. За півгодини маестро не стало. Олена Пчілка згадувала, що після смерті на його обличчі ще якийсь час лишався живий вираз жалю й смутку. Згодом він зійшов і лице покійника стало суворе. Похований на п'ятий день - чекали, доки з'їдуться родичі, діти та численні делегації з усієї України. На Байкове кладовище труну супроводжували тисячі людей, кілька хорів. Коли процесія йшла Васильківською повз театр Садовського, нинішня Оперета, оркестр театру заграв Жалобний марш Лисенка.

Український педагог Софія Русова згадувала його так: "Був типової мистецької вдачі. Він любив музику, любив Україну. І це останнє почуття перемагало перше. Він поставив собі метою служити українській музиці, і через те писав лише на українські тексти і НЕ згоджувався на їх переклад московською мовою! Через те його опери не ставилися на російській сцені і, не маючи необхідної на ті часи російської апробації, лежали в теці композитора аж до самої його смерті або виставлялися на українській сцені з далеко невідповідними силами й незнавцями музики".

.